Чи варто встановлювати новорічні ялинки у час війні…?
“Роздум на прикладі Тернополя, Дрогобича та всієї України…”
Нещодавній допис тернопільського священника Тараса Дідика про відмову міста від новорічної ялинки викликав багато роздумів і суперечок. Його слова торкнулися того, що сьогодні болить кожному – межі між святом і скорботою, між світлом і темрявою, між “життям далі” і “шаною тим, хто вже не повернеться”.
Посилання на статтю священника Тараса Дідика:
https://www.facebook.com/share/p/1AVBeAgdCs/?mibextid=wwXIfr
“Та головне питання інше: чи доречно встановлювати новорічні ялинки у Дрогобичі та інших містах України тоді, коли країна щодня платить ціну за свободу…?”
- Свято, яке не для всіх свято…
Священник пише про контраст – і саме це слово найболючіше.
Бо сьогодні Україна справді ніби розділена:
- хтось стоїть у черзі в супермаркеті, вибираючи новорічні прикраси;
- хтось стоїть у черзі біля моргу, впізнаючи рідних;
- хтось фотографується біля ялинки;
- а хтось мерзне в окопах і молиться, щоб день закінчився без нових прильотів.
“У такі моменти ялинка на площі перестає бути символом свята. Вона стає символом дисонансу. Нагадуванням про те, що одна країна продовжує жити в буденності, а інша – в безодні війни…”
- А як же Дрогобич…?
Дрогобич – місто, яке також знає втрати. Місто, яке ховає своїх захисників, яке щоразу чує сирени, яке пережило трагедії та ще не одну рану.
“Тож питання для нас звучить “ЧИ ХОЧЕМО МИ СВЯТА”?, а чи маємо ми право на святкову яскравість тоді, коли поруч із нами – свіжа біль…?”
Чи буде чесно перед сім’ями загиблих встановити блискучу ялинку на площі, увімкнути музику, створити атмосферу безтурботності, коли хтось із наших земляків востаннє бачив світло не гірлянд, а вибухів…?
Чи не образить це тих, хто стоїть на передовій…?
Чи не буде це виглядати так, ніби ми на мить забули про них…?
- Свято без галасу – чи можливо…?
Священник дуже точно сказав:
“Це не про заборону радості. Це про те, що радість повинна мати совість…”
Україна не має перетворитися на країну повної темряви – бо тоді ворог досягне більшого, ніж вибухами.
Але ми маємо знайти правильний баланс. Можливо, варто зробити не “СВЯТО ЯЛИНКИ”, а свято тиші і світла:
- без шумних концертів;
- без гучної музики;
- без яскравих розваг;
- лише тихе світло, свічка пам’яті, молитва й вдячність.
“Таке світло не ранить. Таке світло єднає…”
- Чому саме цього року так важливо бути стриманими…?
– Бо ми всі втомилися.
– Бо ця зима знову буде важкою.
– Бо хтось не повернеться додому на Різдво.
– Бо 2022 – 2025 роки навчили нас цінувати не прикрашені ялинки, а теплі обійми.
І коли над Україною йдуть ракети, коли кожне місто має свій список загиблих, коли кожен день – це боротьба, ялинка на площі має бути не розвагою, а символом пам’яті та надії, а не гучного святкування.
- То ставити ялинку чи ні…?
Питання не в дереві. Питання в тому, що ми хочемо ним сказати.
“Якщо ялинка – це феєрверки, концерти, ярмарки та танці – ні, цього року це недоречно….”
“Якщо ялинка – це символ світла у темряві, знак єдності, пам’яті й молитви – тоді це може бути правильно…”
Світло буде. І ялинки ще будуть – інші, мирні, щасливі!!!
P.S.
- Сьогодні наші міста мають виглядати так, щоб не було соромно перед тими, хто тримає фронт…
- Так, щоб не боліло матерям, які чекають дзвінка…
- Так, щоб ми були чесними перед Богом, перед собою і перед Україною…
- “Святкувати можна, але святкувати по-людськи. З гідністю. З пам’яттю…”
Мир прийде. І тоді в Дрогобичі, Тернополі й у всій Україні знову засяють великі ялинки – як символи перемоги, а не контрасту…
