27 квітня – Провідна неділя
Заключним етапом Великодніх свят є наступна після Свята Воскресіння Христового неділя, яку називають Провідною. Назва пов’язана з давніми вірування про перебування душ померлих серед живих в цей святковий період. Згідно з уявленнями, які побутували на всій території України, душі предків в один з днів великоднього тижня (Чистийчетвер, Великодня субота, День Христового Воскресіння, Четвер на Світлому тижні) повертаються на землю і гостюють до наступної неділі. Тож здавна українці намагалися гідно зустріти покійних родичів, а потім належно їх провести у засвіти. Відповідно весь великодній тиждень просякнутий поминальними звичаями, пов’язаними з вшануванням, задобренням та частуванням гостей з потойбіччя. В народних переконаннях, померлі впливали на долю, достаток, здоров’я живих, тож українці строго дотримувалисявсіх приписів, аби їхні померлі родичі були задоволені. В деяких місцевостях не лише неділю, ай цілий тиждень називали «провідним», «задушним», «поминальним».
В різних етнографічних районах України існували й інші назви Провідної неділі – «Гробки», «Радовниця», «Діди», «Могилки». До Проводів ретельно готувалися: напередодні прибирали могили, прикрашали надмогильні хрести та пам’ятники квітами, вінками, а на теренах Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини, Волині – вишитими рушниками, «шоб було видно, шо то їхнє (померлих) свєто». Гуцули вірили, що на Провідну неділю духи йдуть до церкви. Весь тиждень українцідотримувалися заборон, аби не розгнівати покійних предків: остерігалися білити хати, шити, прати одяг, рубати дрова, підмащувати долівку глиною, обробляти ґрунт, споруджувати загорожі. Гуцули на провідному тижні старались не сіяти льон і коноплі, оскільки вірили, що виткане з них полотно обов’язково покриє чиюсь труну.
На Проводи традиційно відбувалися загальногромадські поминки. Традиційно влаштовували заупокійні панахиди безпосередньо на кладовищі з освяченням могил. Згідно зхристиянською традицією, після відправи священик роздавав людям шматочок спеціально випеченої прісної паски, яка знаходилася в церкві від Великодня до Провід, – «аркуш», «артос». Його зберігали й використовували у різних випадках, брали з собою в дорогу для оберегу від небезпек та злих сил, давали з’їсти людям та домашнім тваринам у випадку недуги, клали його в труну небіжчику(Богородчанщина).
Після освячення могил українці клали на могиликоржі, паски, крашанки тощо, жертвували продукти дітям, жебракам, старцям аби ті помолилися за упокій душі померлих близьких. В деяких селах всі продукти віддавали після панахиди священику або ж залишали їх на могилах. Як стверджували покутяни,продукти «клали на гріб для тих, хто там лежав, [щоб] відвідали свяченого» (с. Далешево поблизу Городенки Івано-Франківської обл). За іншими гадками, страви призначалися для пташок, щоб вони «спом’янули померлих». В цих переконаннях проявляються давні повір’я про те, що душі померлих можуть являтися живим в образі птахів.
